Я працюю вихователем в дитячому садочку. Професію обирала зовсім не обдумуючи — які ж у сімнадцять років можуть бути серйозні наміри? Взагалі, я вважаю, що ставити дітей в такому віці перед серйозним вибором, від якого, за словами дорослих, залежатиме все ваше життя, досить безглуздо…
Сталося так, що я завагітніла на другому курсі університету. Про те що сталося одразу розповіла своєму бойфрендові, але той був не дуже радий…Річ у тім, що це наш викладач. Такі стосунки здавалися мені класними та драйвовими, у нас була така шалена пристрасть! Кожного разу ми боялися, що нас можуть застукати, і це додавало ще більшого азарту в відносинах. Проте вагітність все зіпсувала.
Чоловік дав мені грошей і сказав якомога швидше позбутися плоду. Я була розчарована…Як, людина, яка викладає в педагогічному університеті, де здавалося, думають про виховання, дітей…Хіба вона могла б піти на таке?! Проте аборт я зробила…Пізніше про це дуже пошкодувала — більше малюків не могла мати. Навчання продовжила. Робота вихователем у садочку стала для мене єдиною віддушиною — я могла піклуватись про діток, хоч і не своїх…На свою першу роботу влаштувалась в дев’ятнадцять.
З вихованцями мені пощастило. Дісталась найстарша група в садочку — більшість дітей п’ятирічні, з ними я завжди знаходжу спільну мову. Кожна дитина різна, і це прекрасно! Якось я помітила, що Михайлик плаче наодинці, поки всі дітки грались. В хлопчика досить важка доля — мати Михайлика померла при родах, його виховував батько, а нещодавно дізналась, що тато хлопця почав вживати спиртне, напевно важко чоловікові…
— Ну, що в тебе сталося? Чому ти плачеш?
— Нічого…
— Тебе хтось образив?
— Так…Чому в мене не так все, як в інших діток? — від цих слів мені стало ніяково, я згадала своє дитинство, також росла без матері…
— Що вони кажуть, Михайлику?
— “Твій батько пияка, а матері взагалі не має у тебе!”
— Послухай, всі ми різні! B когось є повна родина, в когось є лише мама, в когось тільки татко, взагалі тобі дуже пощастило! В тебе і бабуся і батько, а є дітки, в яких взагалі нікого не має!
— Це правда? — нарешті Михайлик трохи заспокоївся
— Ну звісно ж правда! А з твоїм татом я поговорю!
Зателефонувала бабусі хлопчика і повідомила, що з садочка приведу його сама, оскільки хотіла серйозно поговорити. Михайло не відпускав мою руку всю дорогу. Нарешті ми дійшли до його будинку. Нас зустріла бабуся Михайлика. З нею поговорила про її онука, пояснила ситуацію, що малюк страждає від такої поведінки батька. Я думала, що тата хлопчика не має вдома, але помилялась. Він весь час сидів на кухні й розпивав, всю розмову нашу чув…Я злякалась, думала, що полізе на мене з кулаками, в такому стані все може бути.
— Якщо ви не перестанете пити, я звернуся до суду з позовною заявою про позбавлення батьківських прав. Більше ви сина не побачите! — таке видала наостанок і вибігла з квартири.
Всю дорогу до дому я не могла зрозуміти, чому цей чоловік себе так поводить? Він красивий, молодий ще дуже…Навіщо так калічить долю та здоров’я?
Напевно, мої погрози переконали батька Михайла, бо наступного дня я побачила його абсолютно тверезим. Чоловік був із квітами.
— Марія Юріївна, дякую Вам…Може, прийдете до нас на вечерю? Мама приготувала дуже смачну курку. — мужчина ніяково протягнув мені квіти, на мить мені здалося, що син його рішучіший у своїх діях…Це було дуже мило. Мені здалося, що між нами промайнула якась іскра…
